Добитися від іноземних партнерів необхідної зброї – це лише частина справи. Друга частина – зробити так, щоб її дозволили використовувати тим чином, який треба для армії. Третя частина – транспортувати і вберегти зброю. Кожен з етапів є справжнім викликом.
Насправді, всі прекрасно розуміють, що не вся виділена техніка і обладнання потрапляє в Україну. Частина їх ліквідується на підступах до кордону, де знаходяться шляхи до хабів накопичення зброї перед передачею транспортним компаніям.
Скільки втрачається до кордону
Точних даних про втрати на цьому етапі немає, бо навіть інфомація про те, скільки і якої техніки передають, є секретною, а багато країн надають її таємно через політичні причини. Але варто памʼятати: на території Європи працює достатньо інформаторів, які передають Росії дані про те, що саме і якими шляхами постачається.
Іноді диверсійні групи ліквідують саму техніку чи зброю, а іноді псують транспортні шляхи, щоб унеможливити або продовжити шлях. За непідтвердженими даними, таким чином безповоротно втрачається біля 15% наданої допомоги.
Координатори і навідники
На території України справи гірші. Тут кількість російських шпигунів значно більша, особливо багато їх серед внутрішньо переміщених осіб, яких вороги завербували ще тоді, коли вони перебували на окупованих територіях. Ці особи не лише надають фото і відеоматеріали про переміщення техніки, але й виконують функції координаторів після атак по складам з військовим арсеналом і таке інше.
Звичайно, для Росії надана для ЗСУ техніка та озброєння – пріоритетні цілі, тому ресурсів як на розвідку, так і на ураження не шкодується. Зі свого боку, Україна додає максимум зусиль, щоб зберегти все передане. До того ж, засоби і підходи до збереження постійно змінюються, адже через короткий час вони стають відомі ворогу. Українська армія змушено постійно імпровізувати в цій сфері.
