Політичний контекст, у якому опинилася Росія, демонструє, що президент Володимир Путін змушений розглядати варіанти переговорів, навіть якщо цього не хоче. Ресурси для продовження війни вичерпуються, а стратегія затягування часу перестає працювати.
Чому Путін змушений шукати компроміс?
Головна дилема російського лідера полягає у психологічному розриві між метою війни та реальністю. Повернення статусу світового геополітичного полюсу — місія, яку Росія не змогла виконати. Більше того, продовження агресії веде до ще більшої залежності від Китаю, що суперечить цілям Кремля.
Зупинка війни, у свою чергу, означатиме особисту поразку для Путіна, адже вся кампанія будується на його амбіціях. Це пояснює, чому Москва намагається перенести ініціативу переговорів на свою користь.
Спроби вплинути на переговорний процес
Москва активно просуває свою риторику, спрямовану на делегітимізацію української влади та звинувачення Києва у тероризмі. Ці наративи мають дві мети:
- Зрив переговорів руками України. Путін може висувати неприйнятні умови, сподіваючись, що Київ відмовиться брати участь у першому раунді переговорів.
- Вплив на політичний ландшафт України. Кремль розглядає варіанти втручання в майбутні вибори, зокрема через маніпуляції громадською думкою та спроби дискредитації політичних гравців.
Що заважає Путіну підняти ставки?
Ресурси для ескалації обмежені. Висунення нових загроз, таких як розгортання ракетних комплексів типу «Орешник», не змінює загального ходу війни. Спроби підірвати енергетичну інфраструктуру України також не дають очікуваного результату. У таких умовах єдиний вихід для Кремля — перетворити переговори на інструмент шантажу.
Чи є майбутнє для дипломатії?
Попри напруженість, переговори залишаються можливими. Москва використовує ескалацію як важіль тиску на Захід, намагаючись отримати простір для маневру. Водночас успіх переговорів залежатиме від здатності України та її союзників не допустити втрати ініціативи.
Стратегічна пастка
Путін опинився у стратегічній пастці. З одного боку, він не може продовжувати війну без подальших втрат, а з іншого — припинення бойових дій означатиме його політичну поразку. У цій ситуації важливо, щоб Україна та міжнародна спільнота продовжували координувати свої дії, не даючи Росії можливості диктувати умови.
Цей період стане вирішальним для формування нової архітектури безпеки у Східній Європі.
