Через загострення ситуації на полі бою між Україною і Росією поновилися розмови про вірогідність переговорів. На початку 2023 року були сподівання, що Києв зможе в переговорному процесі зайняти “позицію сили”, якщо контрнаступ буде результативним. Але життя показало, що сподіватися на це не варто. Тепер питання про переговори і комунікацію звузилось.
Вихідні дані
Перший важливий пункт – готовність Заходу інвестувати у військові дії, і готовність ця знижується щомісяця. Гостроти додали події, які повʼязані з можливим обранням Трампа. В той же час угорський премʼєр Орбан все більше грає на полі Росії, щоб підірвати євроінтеграцію України в ЄС. Єдиним суттєвим фактором за цей час став саміт НАТО у Вільнюсі в 2023 році, де було узгоджено “гарантії безпеки”, які, як виявилось, є нічим іншим, як обіцянкою надавати військову допомогу, але не у потрібних Києву, а в можливих обсягах.
Не дуже позитивно виглядає і ситуація в Європі. При першій ліпшій нагоді канцлер Німеччини Олаф Шольц намагається підкреслити, що його країна не несе першочергової відповідальності за Україну. Його лякає ймовірна відмова від Києва з боку США. Тому він постійно нагадує про те, що більше не зможе повторювати такі ж щедрі жести. Паралельно Шольц намагається тиснути на інші великі країни Європи, але Франція, наприклад, відхиляє ці прохання. Свої серйозні наміри Шольц підтвердив візитом в США, але американський уряд все менше розуміє, чому він мусить тягнути ярмо європейської безпеки більш напружено, ніж сама Європа.
На фоні втоми Заходу за зачиненими дверима політики все частіше повторюють, що Україна мусить відкрити свої очі і кінець кінцем відмовитись від ідеї відвоювати свої території. А щоб покласти край війні, треба щось на кшталт Мінська зразка 2015 року.
Чи є перспективи
Про переговори часто згадує і Путін, але ключовим моментом він ставить погодження Києва на “денацифікацію”. Якщо перекласти на мову звичайних людей, то це означає відмову України від незалежності і суверенності. Але самі українці з великим обуренням ставляться до такої перспективи, адже звинувачують Захід у невдалій політиці по умиротворенню Росії, і вони в цьому праві.
Наприклад, Меркель у 2015 році під час Мінських угод сподівалась, що такі бонуси, як “Північний потік-2”, зможе задобрити Кремль і переконати погодитись від наміру повернути собі Україну. Росія зробила ставку на те, що інтерес до Києва у Заходу з роками зменшиться і вім залишиться один перед російською агресією. Але це був прорахунок.
Після Мінського формату Франція, Німеччина, Росія і Україна перейшли на Нормандський формат переговорів, покладаючись на миротворчі здібності Меркель. Але за кілька днів до війни – Путін озвучив два свої основні наміри:
- скасування реорганізації Східної і Східно-Центральної Європи до зразку 1989 року;
- вихід сил США з цього регіону.
Погодитись на це Європа не могла навіть перед перспективою війни.
І що далі?
Зараз аналітики найбільшою проблемою вважають, що Мінські угоди повністю розраховували на те, що Росія не здійснить повномасштабний напад на Україну, тому вони не передбачали зміну військового потенціалу. Отже, міжнародні партнери надавали озброєння рівно для того, аби утримувати лінію вогню на Донбасі і Луганщині, і не більше.
Тим часом за два роки відкритого протистояння точка зору Путіна не змінилась, і заради мети він готовий до значних жертв, адже вважає це історичною місією. Тому Захід повинен усвідомити, що жодні переговори не змінять напору і амбіцій Кремля, хоч на перших порах так і може видаватися. Попри це, спокуса у західних сил владнати все якось через припинення вогню, переконуючи себе тим, що це вирішить проблему, може взяти верх над розумом.
