В пресі все частіше пишуть про те, що Папа Римський Франциск поступово перетворює Католицьку церкву на південну церкву Європи. А читачі не до кінця можуть зрозуміти, чи радіти цьому, чи навпаки, нічого хорошого в цих змінах немає. Давайте разом розберемось, що відбувається з Католицькою церквою.
Потенціал, який надихав
Нагадаємо, що чинний Папа на початку своєї карʼєри заслужив репутацію потужного реформатора, який зможе осучаснити взаємовідношення між віруючими та церквою, спростує ті пережитки старого, що заважають розвиватися католицизму у світі, і зменшить прірву між католиками і представниками інших релігій та атеїстами. Отже, сподівання були грандіозними. І як виявилося, марними. Проте, дехто вважає, що це хибні і передчасні висновки.
Папа Франциск досі залишається загадковою особистістю. Він заслужив репутацію милосердного і близького до народу сановника, але цих чеснот замало для лідерства над більш ніж мільярдом католиків у світі. Можливо, саме тому він не може ініціювати реальні реформи. Не може чи не хоче?
Найгірше, що обидва твердження справедливі. Франциск – це втілення священного трепету перед католицьким вченням. При цьому, він відчуває, що не настільки розумний, аби внести туди теологічні зміни. По суті, він залишився чудовим пастором, але сан Папи потребує дечого більшого. Він активно своїм прикладом демонструє, що милосердя вище від магістерій і догм, і на любові до ближнього його енергія і закінчується, до реформ справа просто не доходить. Його стиль дійсно вселяє надії, але далі косметичних змін нічого не просувається.
Масштабний розкол
Більше того, кардинали-консерватори публічно звинуватили Папу Римського у зраді традиційного курсу Церкви. Такого розколу католицька верхівка не знала давно. Попри цю критику Франциск не поспішає відмовлятися від наративу реформатора, бо це вигідно з різних сторін:
- самому Папі, який може представляти свою місію у реформаторстві, але насправді нічого не робити для реальних змін;
- всім членам церкви, яким доведеться починати діяти для втілення реформ, якщо признати, що на Франциска в цій сфері поставили марно.
Поки що всі рухи Папи зконцентровані на тому, щоб перетворити європейську церкву на південну. Також курс його дій раптово вилився у пряму критику США через політику щодо Латинської Америки.
“Голуб миру”
Сановник такого рівня не може дозволити собі уникати чітких акцентів під час коментарів про війну між Україною і Росією, проте, він вирішив не називати Росією агресором і винуватцем того жаху, який творить російська армія на українських територіях. При цьому він порадив Україні капітулювати, що взагалі викликало неприємний подив у світі. Максимум, на що Папа спромігся, – згадати “імперіалістичні інтереси”, які принесли українцям страждання. Назву тієї самої імперії він знову-таки не став називати.
Це притаманно його поведінці: натякнути, але так, щоб не проявити ніякої конкретики. От в цьому він дійсно не має рівних: символічна і мальовнича мова, що викликає емоції – його сильна риса. Він набув її в молодості, під час місії єзуїта в Аргентині, де вміло використовували міфи, поширені корінним населенням і простими людьми. Його промови мають яскравий стиль, який називають “релігія очей”: треба використовувати те, що люди бачать і відчувають.
Релігія і політика
Франциск – етик. Він закликає пустити всіх мігрантів до Європи, не задумуючись про наслідки. Його функція – закликати, а з наслідками нехай розбираються політики.
Критика капіталізму – його стиль, і в своїй позиції щодо захисту слабких Папа дуже послідовний. Наприклад, в Індії ним призначено кардинала від представника соціально дискримінованої групи далитів, в Судані – представника регіону, що найбільше постраждав від громадянської війни. Але Папа Римський просто зобовʼязаний памʼятати про політичні наслідки, коли чинить такі дії, він не має права ними нехтувати. Тому всі задають одне і те саме питання: як такі призначення вплинуть на загальний курс Церкви?
Їжа чи толерантність?
Південні кардинали в силу очевидних соціально-економічних причин зосереджені здебільшого на благодійних питаннях. При цьому всі відзначають: менш євроцентрична церква автоматично дуже закрита від можливих реформ. Так відбувається тому, що африканські церкви мають дуже консервативні і навіть гомофобні моральні уявлення. Всі нові впливи, наприклад, дозвіл шлюбу між одностатевими парами, називаються спробами колонізації. Південні кардинали стійкі в своїй позиції: віддані бідним і при цьому з самою суворою мораллю, яка не завжди перетинається з реальним життям.
І сподіватися, що ця тенденція зміниться, не варто. Навіть історичні приклади свідчать про те, що свого часу імпульси модернізації на Південь доходили з Європи. Взяти хоча б бразильського єпископа Ервіна Кройтлера, який свого часу просував такі питання, як полегшення боргів і деколонізація. За що і отримав сувору догану, але справу вже було започатковано.
Ще недавно Папи перебували під ризиком бути приписаними через заклики до моралі рівності в лави безбожних комуністів, але після падіння муру в Берліні, який ділив Європу на дві ідеології, теологія визволення вже не лякає. Зараз Франциск легко може дозволити собі захищати бідних, не наражаючись на звинувачення в угоді з антирелігійними течіями. Але навіть це не спричиняє поштовху для внутрішніх реформ.
“Папа Розчарувань”
Логічно, що єпископи на Півдні в першу чергу опікуються тими проблемами, які загрожують фізичному існуванню людей, а реформи йдуть на десятий план, хоч це і здається таким важливим для тих, хто в Європі. Але є ще одна тенденція, яка реально напружує і виглядає загрозливою: єпископи все більше орієнтуються на країни БРІКС. Це геополітичний блок, в якому де-факто головує Росія. І от сам Папа попросив в ньому статус спостерігача. Це підриває віру не лише в сподівання на реформацію Католицької церкви, а і в те, що Ватикан буде цінувати демократію. Тобто, Південь і раніше був орієнтований в іншому напрямку, ніж Європа, але тепер пріоритети настільки віддалились, що це варто розглядати як загрозу єдності церкви взагалі.
В цьому ризикованому становищі Папа всім дає надії на зміни, та при цьому уникає різких кроків. Типовим прикладом можна вважати Амазонський синод у 2019 році. Перед ним сподівалися на зміни в трьох пунктах:
- відміна обовʼязкового целібату католицьких сановників;
- підвищення ролі жінки у церкві;
- оновлення католицької сексуальної моралі.
І хоч більшість єпископів проголосували за висвячення одружених чоловіків, Папа скасував резолюцію, відкинувши церкву від межі реальної реформи.
Безпосередньо зараз відбувається Синод Вселенської Церкви, і чи варто чогось очікувати від нього? Після досвіду з Амазонським синодом більшість задає питання, який сенс від цього заходу, якщо Папа може легко скасувати рішення більшості?
Найкращий варіант
Тим більше, що і цього разу було відхилено всі вимоги німецьких єпископів, які закликали до реформ. Папа Римський порекомендував їм зосередитись на питаннях укріплення віри, а не на структурних змінах. А сам тим часом провів реформу, за якої вперше миряни та жінки зможуть очолювати органи курії – органи управління і адміністрації для окремих єпархій і церков. І хоч керівна роль жінкам надана лише фактично, все одно такий хід дає надію (якщо не перетвориться на підміну бажаного на можливе).
Ті, хто підтримують дії Папи, резонно вказують, що 2000-річну установу з понад мільярдом членів модернізувати можна лише маленькими кроками, тому Франциск лише започатковує справу, яку пізніше на повну розгорнуть його наступники. Що ж, такий варіант був би найкращим варіантом розвитку подій.
