Питання енергетичних маршрутів завжди було ключовим на геополітичній карті світу. Один із найгарячіших конфліктів сучасності, сирійська війна, також пов’язаний із газовими інтересами. Роль Росії, Європи, Катару та Ірану у цьому контексті виявляється значно глибшою, ніж здається на перший погляд.
Газові інтереси та війна в Сирії
Російська військова кампанія в Сирії мала кілька причин, і газові мотиви посідають одне з чільних місць. Москва прагнула заблокувати реалізацію двох потенційних проєктів транспортування газу до Європи:
- Арабський газопровід — план транспортування катарського газу через Саудівську Аравію, Йорданію, Сирію та Туреччину до європейських ринків.
- Персидський газопровід — маршрут із іранських родовищ через Ірак до Сирії, з подальшим транспортуванням скрапленого газу до Європи.
Росія, як головний постачальник газу до Європи, не могла дозволити собі появу конкуренції. Це підштовхнуло Кремль до військової інтервенції, яка не лише підтримала режим Башара Асада, але й зробила територію Сирії зоною високих військово-політичних ризиків.
Геополітична монополія Росії
Ще у 2014 році Володимир Путін прямо заявляв, що монополія корисна лише тоді, коли вона перебуває “у своїх руках”. Російська стратегія блокування енергетичних проєктів конкурентів проявилася і в Україні, коли анексія Криму та війна на Донбасі зірвали плани України щодо видобутку газу в Чорному морі та на суші із залученням західних інвесторів.
Історія катарського та іранського газу
Спроби постачати газ із Близького Сходу до Європи розпочалися ще в 60-х роках минулого століття. У 1970 році був побудований газопровід Астара–Казі-Магомед, який транспортував іранський газ до СРСР, а радянський газ надходив до Європи за своповою схемою. Проте після ісламської революції в Ірані ці домовленості припинилися.
Щодо Сирії, то саме через її територію мали проходити обидва маршрути — як катарський, так і іранський. Однак обидва проєкти залишилися лише на рівні задумів, зокрема через нестабільність у регіоні.
Європа змінює правила гри
Попри зацікавленість Туреччини у побудові нових маршрутів, Європейський Союз змінює свою енергетичну політику. Декарбонізація, впровадження відновлюваних джерел енергії та уроки енергетичної залежності від авторитарних режимів змінили пріоритети ЄС.
На сьогодні Європа дедалі частіше робить ставку на:
- Норвезький газ,
- Скраплений природний газ (СПГ) із США та Катару,
- Газопостачання з Алжиру та Азербайджану.
Таким чином, європейський енергетичний ринок диверсифікується, зменшуючи залежність від російських поставок.
Чому газ із Катару не дійде до Європи через Сирію?
Катарський газ має великий потенціал, проте маршрут через Сирію нині здається нереальним через кілька причин:
- Нестабільність у регіоні. Сирія залишається зоною конфліктів, що унеможливлює будівництво інфраструктури.
- Політичні ризики. В ЄС побоюються залежності від Туреччини, яка може стати новим “газовим монополістом”.
- Декарбонізація. Європа скорочує споживання викопного палива, роблячи ставку на зелену енергетику.
Висновок
Газові війни навколо Сирії демонструють, як енергетика впливає на геополітику. Росія, намагаючись утримати свої позиції, створює перешкоди для конкурентів. Водночас Європа шукає нові шляхи забезпечення енергетичної безпеки, поступово відмовляючись від залежності від автократичних режимів.
Чи зможе катарський або іранський газ дістатися європейських ринків у майбутньому? Поки це питання залишається відкритим, але енергетичний ландшафт світу вже змінюється.
