Виглядає на те, що початок третього року війни Росії і України ознаменувався очікуванням вирішального переломного періоду. І лежить це вирішення не в площині поля бою, а в площині підтримки України, яка невпинно зменшується. Це стало результатом багатьох факторів, і чи є змога зрушити з мертвої точки – питання.
Здається, що питання про підтримку перетворилось на лабіринт політичних інтересів інших країн, що виливається в:
- постійну блокаду виділення фінансової допомоги Конгресом США;
- безкінечну суперечку про надання крилатих ракет Taurus;
- одержимість ядерними питаннями.
Головна риса цього конфлікту полягає в тому, що тут йдеться не просто про так звану “велику війну”, а про незвичну війну за способом ведення.
Українська проблема полягає в тому, що її донор – міжконтинентальний альянс держав. Це призводить до необхідності постійно корегувати засоби, мету, безкінечно чекати на дозвіл діяти так чи інакше.
Для Росії США і ЄС – це вороги, які завжди будуть в конфронтації до Сходу. Цікаво те, що неформально Україну вже сприймають як частину НАТО, а наратив про те, що українці захистили альянс, – не відкриття для європейців. Але у такої риторики є певні мінуси. Наприклад, те, що Україну дійсно це презентує як буфер на шляху Росії в Європу. При цьому укріплюються сподівання, що Київ сам якось там розбереться з російською агресією.
Віддати у 2022 році Україну Росії було неможливо з питань європейської безпеки. Саме тому обрали варіант, який виключав мирний договір Росії, але не дозволяв і ескалацію в Європу. По мірі того, як витрати на війну стають дедалі більшими, все актуальнішим стає шлях переговорів. Але це мусить бути якось так, щоб окупанту не послужило в якості заохочення до подальшого повтору своєї тактики.
Європа і США досі не усвідомлюють, наскільки міцною імперією є РФ, як сильно там придушено волю людей. В той же час підтримка України падає, а вимоги до неї все збільшуються. Війна – це перевірка Заходу на здатність мобілізуватися, організувати логістику, людей, технологій, сировини, капіталу. Лакмусовим папірцем стала якраз Україна, і результат невтішний. Допомога залишається така, щоб просто не програти швидко. А альянс досі не може визначитися з тим, хто яку частку в обороноздатність України мусить вкласти. Ще одна велика проблема – відсутність єдиного бачення мети цього протистояння, хоч про це і не заявляється офіційно.
І ще один аспект, про який всі забувають: Путін знає німецьку мову і чудово знайомий з німецьким суспільством, тому він відслідковує всі зміни на Заході, в той час як Росія для Заходу закрита. Тому Кремль чітко враховує всі зміни і планує з їх урахуванням. Тим часом інтернет переповнений брехнею і пропагандою, а експерти і політики взаємно дискредитують заяви одне одного як “путінських прибічників” або “”розпалювачів війни”.
Отже, експеримент великої війни продовжується, і фінал поки що відкритий.
