Для багатьох громадян України втрата Криму стала кровоточивою раною, яка не вщухає і досі. На той момент країна стикнулася з цілою низкою проблем, але саме анексія півострова була по суті першою поразкою в російсько-українській війні, яка на той момент саме зароджувалась. І ось протягом останніх 10 років не втрачає своєї актуальності питання: чи можна тоді було втримати Крим, адже в 90-х це вдалося. В цій статті наведемо факти, які допоможуть відповісти на нього.
Все почалося раніше
Насправді, те, що відбулося в 2014 році – це далеко не вступний акорд до подальших подій між Україною і Росією. Довгостроковий план знищення України почали втілювати в життя з 2007 року за часів правління Януковича. Ще тоді російські агенти запустили процес нищення ЗСУ та правоохоронних сил. Але Революція Гідності стала неочікуваною неприємністю для Кремля, такого масштабного опору з боку українців там не очікували. З’явився реальний ризик втратити вплив в Україні, і тому було вирішено вдатися до інших засобів. Зрозумівши, що придушити протести силами спецпризначенців не вдалося, вектор діяльності змінили.
“Ввічливі люди”
Вже в другій половині лютого в Криму стали зʼявлятися ті, яких в народі називали “зеленими чоловічками”. Серед них були:
- представники спецслужб Росії;
- кадрові військовослужбовці;
- контрактники.
Вони почали операцію з таких дій:
- захоплення адмінбудівель;
- отримання контролю над комунікаціями;
- блокування українських військових баз.
Все це мало на меті не допустити військовий опір при захопленні Криму. Але, як стало пізніше відомо, на кордоні з півостровом ЗСУ все ж таки мали кілька військових підрозділів, і в їх складі була спеціальна техніка. Чому ж вони не отримали наказу про деблокування Криму?
Пояснює це Турчинов, який на той час тимчасово виконував обовʼязки Президента України після втечі Януковича. Він каже, що в той період армія знаходилася в стані абсолютно нульової готовності до захисту.
В першу чергу треба враховувати те, що на той момент Росія в Криму встигла зосередити потужне військо. Те угрупування, яке могла задіяти українська сторона, просто не можна порівнювати з ним.
Флот
Російське командування зосередило весь Чорноморський флот, який був у РФ в наявності, біля берегів Крима. Крім того вони перекинули додаткові судна з інших своїх флотів. Український же флот був тоді технічно застарілим, тому про якісне виконання поставлених задач не йшлося. Саме тому українське командування поставило за мету не вести вогневе ураження супротивника, а вийти і вивести техніку в межі сухопутної України.
І навіть це стало майже нездійсненною місією, бо більшість кораблів заблокували в затоці Донузлав, і декотрі з них захопили росіяни. Щоб врятувати залишки флоту, українське командування вдалося до перемовин з російським командуванням. Ця нелегка задача була доручена генерал-полковнику Михайлу Ковалю, і завдяки його зусиллям кораблі вдалося вивести з блокади. Був високий ризик, що росіяни все-таки не дозволять суднам вийти, а затоплять їх, як зробили це з флотом Грузії в 2008 році.
На землі і в повітрі
Повітряні сили України не без допомоги Януковича перед 2014 роком зазнавали систематичних скорочень, тому чисельно та технологічно значно поступалися російським. Наприклад, в 2013 році, усвідомлюючи можливий конфлікт, розформували 50-й ракетний полк, який розташовувався у Феодосії і мав на озброєнні потужні системи ППО С-300.
Була нерівність і в живій силі. Так, з боку росіян до наземної операції залучили професійних контрактників, що були належним чином екіпіровані для ведення бойових дій і мали великий бойовий досвід, якого на той час у українських військовослужбовців не було зовсім. Очевидно, що по всім цим факторам Україна значно програвала.
Страхи влади
Тодішнє керівництво не приховує, що реально боялося повномасштабного вторгнення з боку росіян, якщо буде спроба воєнної відповіді ЗСУ. Справа в тому, що ще 1 березня Рада РФ одноголосно дозволила введення військ в Україну. Тому постало питання про те, щоб не спровокувати цих дій з боку агресивного сусіда, бо всі розуміли, що відбити вторгнення практично неможливо, адже в результаті було б втрачені багато (якщо не всі) території.
В Україні тоді налічувалося лише 5 тисяч військовослужбовців, яких можна назвати боєздатними і готовими до відбиття атак. А протистояти треба було краще озброєним і укомплектованим 60 тисячам військових РФ, які чекали біля кордону, і ще 20 тисячам, які розташовувалися в Криму. Крім того був підготовлений величезний резерв в тилу Росії.
Основу української армії тоді становили призовники віком 18 років, які не мали практики. Усвідомивши всі ризики після втечі Януковича, їм терміново організували масштабні весняні навчання, але все одно рівень підготовки до російських контрактників не дотягував.
Ще один момент – неможливість провести повноцінну мобілізацію навесні 2022 року. Справа в тому, що зусиллями Міністра оборони Павла Лебедєва, який був на посаді з 2012 до лютого 2014 року, заздалегідь була зруйнована система військових комісаріатів. При цьому важливим фактором є те, що і коштів в Україні для забезпечення мобілізації на той час не було, оскільки після втечі Януковича в казні залишилось 100 тисяч гривень. За даними Генпрокурора Олега Махніцького, Президент-втікач вивіз понад 100 млрд доларів, частина з яких осіла в результаті в Європі, а частина – в Росії. Зазначається, що 32 млрд доларів вивезли вантажівками (вважається, що ці кошти далі пішли на фінансування сепаратистів на Сході). Саме тому про нормальну мобілізацію не йшлося.
А що скажуть люди?
В Українському суспільстві намертво була прошита думка про те, що Росія – не ворог, а друг. Зараз це здається певною мірою безглуздям, але на початок 2014 року російська пропаганда мала потужний вплив на українців, навіть в подіях пересічному громадянину непросто було розібратися. Багато людей спочатку реально не могли повірити, що Росія має намір окупувати Україну, оскільки вони виросли в парадигмі взаємної дружби. Крім того російські спецпризначенці систематично проводили операції, направлені на дискредитацію довіри до ЗСУ та новообраної влади. І це мало успіх.
Ще одна критична проблема – зрада в лавах офіцерів. Лише 30% військовослужбовців керівної ланки повернулося на материк. І зараз зазначають, що однією з вагомих причин швидкого і легкого захоплення Криму була втрата мотивації служби в ЗСУ. Але не завжди українські військові йшли на зраду добровільно, мали місце випадки змушування до співпраці через погрози: членів їх родини могли вбити за протистояння російській стороні.
Отже, на початок 2014 року військове протистояння було практично неможливе. Тому, використовуючи медицинську термінологію, “лікар обрав ампутацію кінцівки, щоб врятувати організм”.
Напевно, до цих факторів з роками доєднаються нові, які зараз ще не доведені до широкого загалу. Єдине, що викликає жаль, що влада, яка тоді виконувала свої обовʼязки, не пояснила людям детально те, що відбувалося, давши змогу російській пропаганді ще довго експлуатувати міф про те, що “Крим просто здали”.
