Імперське сприйняття світу і свого місця в ньому є однією з основних рис політичного світогляду Росії, але майже 30 років її позиція була пасивною. Після початку переходу до активної фази більшість європейців вважають, що апетити Кремля завершуються певними кордонами українських областей, не розуміючи, що Україна сама по собі не задовольняє потреб імперії, які заплановані Кремлем. Чи варто залишатися народу європейських країн в цій ілюзії? Саме про це під час виступу в Оксфорді говорив Жозеп Боррель – високий представник ЄС.
Так спокійніше
Звичайно, вважати, що Росія не планує інтервенцію в Європу, якщо віддати їй Україну – дуже вигідна точка зору, особливо для тих політиків, які не планують довготривалої карʼєри. Адже в протилежному разі доведеться втілювати в життя чималу низку непопулярних рішень, які погіршать стан економіки, зменшать соціальну захищеність людей і таке інше, тобто – відвернуть електорат. Але в далекій перспективі така політика вбереже держави від знищення або повної трансформації згідно з баченням Росії і, взагалі, допоможе зберегти велику кількість життів. Тож питання екзистенційне і непросте: чи боротися за благо в майбутньому, втративши політичні бали зараз, чи зробити чудову політичну карʼєру.
Кому не так вже й страшно
І якщо для низки країн, що підпадають під пряму загрозу, відповідь на це питання очевидне, то не варто забувати ще й про треті країни в цій грі, на території яких в найкращому випадку взагалі не буде бойових дій, вони не підкоряться Росією в прямому розумінні. Для них є варіант якось перечекати європейську катастрофу, трохи перелаштуватися, можливо, в чомусь співпрацювати з агресивним і потужним суперником, щоб не понести великих втрат, без яких – що важливо – держава якраз і не підпаде під великі ризики. Наразі саме від таких країн залежить дуже багато.
Чи варта Україна таких втрат
Борель чітко пояснив, що в планах Путіна Україна – лише проміжний варіант. З цим важко не погодитись, якщо проаналізувати ситуацію. Насправді, навіщо зазнавати таких втрат, підривати російську економіку, практично знищувати всі надбання останніх десятків років лише заради приєднання територій кількох українських областей? В казки про “спасіння російськомовних” давно не вірять вже і самі росіяни. Очевидно, що мета більш глобальна і націлена в майбутнє.
Сам Боррель розповідає, що успіх Путіна в Україні призведе до утворення в Києві маріонеткового уряду (абсолютно за тією ж схемою, як це було в Білорусі). Після цього саме Росія контролюватиме 44% світового ринку збіжжя, одночасно перебуваючи на кордонах з Європою. Наскільки потужною є ця позиція, середньостатистичному європейцю навіть важко уявити. Але Боррель закликає усвідомити всіх реальні ризики і перспективи.
Час признати програш
Прийшов час визнати, що Європа серйозно прорахувалася: в той час, як вона намагалась створити комфортне оточення з друзів, вона виявилася затиснути в кліщі від країн Сахель (Сенегал, Мавританія, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Нігерія, Чад, Судан і Еритрея) до Близького Сходу, від Кавказу до війни на території України. Та міжнародна система, яка забезпечувала мир після завершення “холодної війни”, зараз повністю зруйнована. До цього ще варто додати, що Америка втратила статус гегемона, як базу стабільності світового порядку. Отже, є дуже серйозна загроза, і чим раніше Європа її усвідомить, тим більше шансів уникнути нищівних наслідків.
За словами Борреля, в Єврораді це констатує більшість політиків. Розуміння далося повільно і важко, починаючи з 2008 року після Грузії, потім в 2014 році з ситуацією в Криму. Європейці тоді ігнорували еволюцію Путіна, який перейшов від мрій про колишню могутність і відновлення розмірів імперії до реального плану.
У 2008 році цей план було зупинити дуже просто, тепер момент втрачено. Особливо прикро, що сам Путін повідомив про свої плани під час Мюнхенської конференції у 2007 році, але його слова проігнорували. Ніхто не хотів цього чути, аналізувати і вірити в те, що саме наближається. І це не просто необачність: саме це є основними функціями не лише окремих політиків, але і окремих всім відомих міжнародних організацій.
Модель, яка не працює
Європа довго розробляла і впроваджувала модель, за якої співробітництво та взаємна економічна залежність є запорукою миру. Ця схема дійсно працювала 70 років, і європейці сподівалися, що поступово в неї долучаться і Росія, і Китай. Але такі надії були помилковими, навпаки, російський авторитаризм зробив Європу заручницею викопного пального, і ця залежність перетворилася на зброю.
Як показує сучасність, все більше європейських лідерів переживають важкий процес зіткнення з реальністю. Яскравий приклад – Президент Франції Макрон, який зовсім нещодавно закликав “не принижувати Росію”. Зараз Макрон вголос говорить про глобальні наслідки, які принесе перемога Росії в Україні. Такі ж думки лунають з інших країн, наприклад, з Японії.
У кожного – свій взиск
Але в тій же Європі не всі і досі пристали на таку позицію. Дехто продовжує називати Росію “добрим другом”. Що керує такими політиками – важко визначитись, але основних мотивів декілька:
- Можливо, це очікування політичних користей;
- можливо, – шантаж з боку Кремля в обмін на економічні поступки;
- можливо, – переконання в тому, що Росія таки переможе і намагання одразу зробити ставку на переможця.
Це обтяжується існуючою моделлю в Європі, коли навіть єдиного голосу достатньо для “вето”, чим давно користується, наприклад, Угорщина. Подібне відбувалося нещодавно і в США, коли внутрішні суперечності затримали допомогу на півроку. Це час, який не завжди можна надолужити. Півроку на війні може повністю змінити ситуацію від перемоги до поразки.
Тож оптимізму від наївного бездіяння Європи мало. Часу залишається все менше (якщо він взагалі залишається), і потреба термінових дій настільки критична, як не була вже понад 70 років.
