У першому випуску цього циклу йшлося про те, що у протистоянні Заходу та Росії дуже важливу роль грає бажання Кремля отримати в західних регіонах кордон, укріплений природніми перешкодами. Оскільки історії про денацифікацію, які були визнані основними цілями з 2022 року, втратили актуальність навіть серед самих росіян, то географічний фактор привертає все більше уваги світових аналітиків, оскільки в усі часи залишався актуальним під час військових конфліктів.
Життєво важлива артерія
Тому аналітики шукають раціональне зерно в діях Президента Росії, який всіма силами намагається запобігти навіть найменшій можливості сценарію, коли за часів Другої світової війни німецька армія під час операції “Едельвейс” намагалася відрізати доступ до південного нафтодобувного басейну та портів Росії, через які відбуваються поставки. І саме тому війна в Росії не може закінчитися просто тим, що Кремль погодиться на припинення експансії, якщо йому остаточно віддадуть окуповані регіони. Йому потрібно більше. Хіба що, як проміжний результат. Є дуже точний вислів: “Стратегію формує географія, а війну – політики”.
Таким чином деякі сили в Європі намагаються заспокоїти себе: в крайньому випадку Путіну можна віддати Україну, і іншим країнам нічого не загрожуватиме. І якщо подивитися на те, що відбувається з цинічної точки зору (як завжди й роблять політики, у них така робота), то в цій пропозиції було б раціональне зерно. Якби не одне “але”.
Справа в тому, що більшість експансій насправді можна пояснити якоюсь раціональною позицією та єдиним поглядом на причини, що до них призвели. Наприклад, необхідність укріплення рубежів природними перешкодами. Однак, у випадку Росії ситуація така, що вони ніколи не задовольняються тими бар’єрами, які вже отримали.
Країни-імперії
Багато людей у світі називають поточну війну “Путінською”, оминаючи важливий момент: в Росії досі живе туга за розширенням меж імперії, суспільство відверто спрямоване на повернення колишньої могутності. Народ тут не соромиться імперської минулого, сьогодення і майбутнього, як це відбувається у випадку з такими країнами, як Велика Британія, Португалія, Іспанія та ін. І основна різниця полягає в тому, що на Заході суспільство прийняло для себе як однозначну тезу: імперське насильство було злом. Люди тут не вважають це пунктом, до якого потрібно повертатися, це минулий етап, яким і в голову не прийде гордитися. Російська ж історія відкидає все насильство, присутнє в ній колись і зараз, просто ігнорує його, тому і соромитися по суті нічого.
Вся російська культура поглиблює загальну імперську свідомість, яка склалася тут за останні століття. Ідея прийти і завоювати чужу країну тут не виглядає жахливою. Якщо й присутній короткий момент усвідомлення, він дуже швидко змінюється ейфорією від зростання могутності (а по суті – від збільшення територій). Адже єдине, чим можуть пишатися росіяни – це розміри їх країни, тому в даному питанні їхня позиція однозначна.
У соціологів вже з’явився термін “країна-комплекс”, який можна застосувати до різних країн у більшій чи меншій мірі, але відносно Росії він працює на 100%. Вона є тією імперією, яка ґрунтується на вічній образі на сусідів, які не бажають бути її частиною. Вони відчувають розчарування через те, що втратили імперію на момент максимального розширення, і хочуть повернути її у тому вигляді. І якщо на Заході важко знайти того, хто відчував би реальну гордість за імперське минуле своєї країни, то в Росії це вже декілька століть і до сьогодні залишається базовим пунктом національної самоідентифікації. Замість зосередження на покращенні умов всередині є непереборна жага захопити нове, і підмінити в свої досягнення розширенням. Фраза “розмір має значення” якраз про це. Для росіян розмір – найголовніший.
Ця різниця в менталітеті з Заходом і є ключем до розуміння того, чому світ не розуміє російської мотивації цієї війни.
Всі винні
Карелія, Фінляндія, Польща та цілий ряд інших країн РФ розглядає як те, що належить їй за правом. Вона намагається провести там русифікацію за можливості. І знову в цьому плані потрібно повернутися до раціоналізації російсько-української війни з точки зору геополітики та бажання отримати природні бар’єри. Справа в тому, що це бажання у випадку з РФ можна назвати вічним. Наприклад, природні кордони Росії проходять на Уралі та на Кавказі, а з іншого боку – на Дніпрі. Усі ці бар’єри вона колись перетнула, хоча якісь інші країни і базувалися тут своїми природними кордонами. Її навіть не зупинив Тихий океан, а точніше, трохи зупинив з точки зору логістики, але росіяни сподівалися прорватися і через ті кордони.
У своєму пошуку природних кордонів Росія перетинає кожен з них і одразу ж починає пошук нового природного кордону, який їй хочеться здобути. Так само було з Карпатами, наприклад. Отримавши Карпати, Москва насаджувала свій режим в Угорщині, яка знаходиться по іншу сторону Карпат. І знову-таки за Карпатами є нова мета, розташована вже в Адріатиці, і якщо Росія дійшла б туди, то знайшлася б нова стратегічна межа, яку слід завоювати. Тому така раціоналізація досить наївна, більше схожа на спробу заспокоїти самих себе. Тут потрібно пам’ятати про те, що в часи СРСР влада не приховувала справжнього наміру режиму – підкорити весь світ, вона була налаштована так рішуче, що не соромилася оголосити свої справжні плани, не “граючи” з денацифікацією, боротьбу зі всесвітнім сатанізмом і т.д.
Спроби знайти логіку
І останній аргумент, що вказує на те, що шукати раціональність в діях російської влади слід дуже обмежено, полягає в тому, що з раціональної точки зору логічною була б експансія з таких причин:
- стратегічна користь;
- поширення панславізму;
- розширення в межах спільної релігії;
- перспективна сировинна база і т.д.
Але у своєму бажанні захоплювати нові території Росія не керується логічними причинами, вона завжди знаходить, чим пояснити необхідність підкорення нових земель. Тут діє вічний голод до нових територій, навіть якщо вони не вигідні.
Тому справжні межі Росії знаходяться там, де хтось рішуче налаштований, щоб стримати її експансію, і може зробити це самостійно або з допомогою союзників. При цьому супротивник повинен розуміти, з ким має справу і що логічні аргументи в даному випадку не грають ключової ролі.
