Валерія Дікшейн – уродженка України, яка 7 жовтня знаходилась в гостях у дітей, що мешкають в Ізраїлі. Вони разом з чоловіком стали одними з перших, хто потрапив на місце фестивалю поблизу Ашкелона, де бойовики здійснили масовий злочин проти ізраїльтян. Її спогади просто вражають.
Сказати, що Валерія раніше не стикалася з військовими злочинами, не можна: з самого початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України подружжя Дікшейн надавало волонтерську допомогу і займалося евакуацією громадян у безпечні місця. Найстаршій серед евакуйованих було більше 100 років, а наймолодшому новонародженому – менше трьох днів.
Проте настільки кривавої картини, як побачили Валерія та Нахман в кібуці Реїм, де проходив сумнозвісний музичний фестиваль, вони до того не зустрічали. За словами подружжя, трупи почалися ще по дорозі на відстані 20-30 км до місця подій. Основною метою поїздки було надати допомогу пораненим та організувати їх евакуацію, проте вцілілих знайти так і не вдалося.
Тому волонтери займалися пакуванням тіл або їх частин в мішки та збором матеріалу для подальшої ідентифікації. В новинах тоді оголосили про 260 загиблих, однак подружжя впевнене, що жертв вже на той момент було набагато більше. На місці фестивалю все виявилось просто всіяне тілами, і ця картина змусила скмʼяніти навіть декотрих солдат ЦАГАЛу.
Багато тіл плавилися від жару, тому волонтерам доводилось постійно змінювати перчатки, адже ті розплавлялися від високої температури. Щоб продовжувати роботу, трупи поливали звичайною водою з пляшок. Працювало приблизно десяток волонтерських команд, в кожній з яких було по 4-6 осіб, але рук катастрофічно не вистачало. Поспати за ту добу попри фізичне і моральне виснаження довелось лише пару годин на світанку, після чого роботу відновили.
Хоча подружжя Дікшейн вважало, що найгірше і найжорстокіше вони вже побачили, це виявилось не так. Жахи, які неможливо уявити, чекали волонтерів в цивільних будинках: тут були обезголовлені діти, одне тіло з топором в голові, відрубані кінцівки, виколоті очі, тіла з ознаками жорстоких згвалтувань тощо.
Були родини, в яких батьків і дітей привʼязали одне навпроти одного, щоб вони бачили, як вбивають їх рідних.
Нерідко поруч з місцем роботи тривали боЇ, і іноді волонтерам доводилось падати на землю, якщо повз пролітали якісь, щоб потім встати і продовжувати. В перші дні все робили навіть без касок та бронежилетів, бо їх елементарно не було.
Валерія виявилась єдиною жінкою серед цих команд, проте в той момент, як розповідає вона, було не до емоцій, бо треба було виконувати свою місію. Її чоловік вже пізніше сказав, що побачені картини стоятимуть перед очима, можливо, до кінця життя.
Редакція EURO-ATLANTIC UKRAINE вдячна Валерії та Нахману Дікшейн за сміливість і незламну життєву позицію.
